Ода

О́да (грец. oide) — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

Історія О.

У стародавній Греції ода — хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну. Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н.е.), прославляли переможців спортивних змагань.
Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до н.е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість — відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей.
У Західній Європі відродження оди відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524—1585), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної оди на історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної оди, вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї.

Теорія жанру О.

Опираючись на творчість Ф. Малерба, теоретик класицизму Н. Буало (1636—1711) в «Мистецтві поетичному» (1674) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий.
Класиком оди в Італії став Г. Квябрер (1552—1638), в Англії — Д. Драйден (1631—1700). Термін оди в російську лірику ввів В. Тредіаковський (1703—1768), який у трактаті «Міркування про оду взагалі» (1734) поділив їх на дві групи: хвалебні і «ніжні» (за пізнішою термінологією — анакреонтичні). Оди писав М. Ломоносов (1711—1765), в поезії якого вони стають творами «високого стилю».

О. в Україні

В Україні оди були відомі в 16—17 ст. як панегірики. Згодом до жанру оди зверталися І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сафо»), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807»), П. Данилевський («Ода малороссийского простолюдина»), К. Пузина («Малороссийский-крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій.
Таким шляхом пішов П. Гулак-Артемовський, переспівуючи оду Горація («До Пархома», 1823, 1832), Л. Боровиковський написав «Подражаніє Горацію» (1828). У західноукраїнській поезії до жанру оди зверталися О. Левицький — «Домоболіє», 1822; С. Лисинецький — «Воззріння страшилища» (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін.
Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Т. Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін.

Сучасна О.

У наш час в оді філософські мотиви невіддільні від громадянських, національних, загальнолюдських проблем. У філософсько-патетичних одах виразно проступає авторське ставлення до проблем світоглядних, вічності й безсмертя, життя і смерті.
Часто «я» в оді зливається з «ми», використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи. Розширився тематичний спектр оди, подолано неминучу для цього жанру ситуативність та риторичність, багатшою стала поетика.

Література

• Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 515-516