Колісниця

Колісниця

Колісниця у Вікісховищі

Реконструкція давньоримської біги

Хетська колісниця, малюнок з єгипетського рельєфу

Колісни́ця і заст. колесниця — двоколісний рухомий конями засіб пересування. Застосовувалася в бою в часи бронзової та залізної доби, пізніше, застарівши у військовому плані, використовувались лише для подорожей, процесій, ігор. Ранні форми могли мати також чотири колеса.

Зазвичай колісниця являла собою легку платформу з віссю і двома колесами, споряджену спереду і з боків бортиками до висоти пояса. Два чи більше коней упрягалися в неї за допомогою дишля і посторонків.

Історія

Ранні форми

Колісниця, фрагмент штандарту з Уру

Перше зображення засобів перевезення використаних для війни — на «військовому штандарті» Уру в південному Межиріччі у 2600 до н. е. Це скоріше вози, вони мають дві осі, їх тягнуть домашні осли або онагри. Ці важкі вози могли використовуватися для перевезення, а не для саме битви. Шумери мали також легшв двоколісні вози, які тягнули чотири онагри, але все ще з суцільними колесами.

Поштовхом для створення легких бойових колісниць стало приручення коня та винахід колеса зі шпицями. Одомашнення коня відбулося в степах Євразії — на просторі від сучасної України до Уралу, населений племенами аріїв. Саме на Південному Уралі знайшли найдавніші залишки колісниць — у похованнях вояків, для яких вони були, вочевидь, символом їхньої влади.

Колісниці буле вже не стільки транспортним засобом, скільки потужною ударною зброєю, «танками бронзової доби», за допомогою яких швидко захоплювали великі території. У Північному Причорномор'ї у цей час виникли культури так званого бабинського кола (що також мають ще й характерну назву «культур бойових колісниць»). А окремі групи аріїв прорвалися на Близький Схід, до держави Мітанні. У Межиріччі колесо зі шпицями та колісниці з'явилися лише в середині 2 тисячоліття до н. е. А далі цей винахід запозичили й інші народи.

За часів винайдення колісниць більшість коней не могли витримати вагу людини в бою; первісний дикий кінь мав розміри великого поні ^{[джерело?]}. Колісниці були ефективні у війні лише на доволі рівній, відкритій території. Оскільки з часом коней стали вирощувати більшими та сильнішими, колісниці поступилися кавалерії. Найперші колісниці що мали колеса зі шпицями датуються приблизно 2 тисячоліттям до Р. Х., пік їх використання у XIII ст до Р.Х (Битва під Кадешем).

Античність

Сестига на Арці Траяна. Реверс римської золотої монети (праворуч).

У Стародавній Греції використовувалися двокінні (дав.-гр. συνωρίς, сіноріс) і чотирикінні (дав.-гр. τέθριππον, тетріппон) колісниці.

У битвах гомерівського часу знатні воїни добиралися на місця бою на двокінних колісницях, але билися пішими; колісниці також використовувалися для переслідування або втечі. Більшість колісниць Бронзової доби, знайдених при розкопках на Пелопоннесі, є двокінними.

У Стародавньому Римі двокінні колісниці називалися бігами, трикінні — тригами, чотирикінні — квадригами. Колісниця, запряжена шістьма розташованими одну шерегу кіньми, називалася сестига або сеюга (лат. sestiga, seiuga), але вони застосовувалися зрідка: через складність керування таким числом упряжних тварин. Зображення сестиги зустрічаються на низці пам'яток давнини, наприклад, на Арці Траяна у Римі, про яку свідчить ауреус римського імператора Траяна; Арці Каракалли у Волюбілісі; Арці Миру в Мілані (1806); давньоримській медалі з імператором Валентом на сестизі тощо.

Гладіатори, які билися на колісницях, називалися еседаріями (від слова essedum, яким римляни звали кельтські колісниці).

Перегони колісниць були популярні в Константинополі до VI століття н. е.

Сучасні аналоги

У сучасній війні, тактичну роль колісниці грає танк. У Першій світовій війні, перед створенням перших танків, мотоцикли з кулеметом на причепі були моторною версією колісниці, а тачанка була аналогом кінної колісниці, озброєної кулеметом.

Див. також

• Поховання з колісницею
• Чен (міра)

Джерела

• Военные колесницы // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина, 1911—1915. (рос.)