Перейти до вмісту

Мельничук Олександр Савич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мельничук.
Мельничук Олександр Савич
Народився12 липня 1921(1921-07-12)
Писарівка, Балтський повіт, Одеська губернія, Українська СРР
Помер19 березня 1997(1997-03-19) (75 років)
Київ, Україна
ПохованняБайкове кладовище
Країна Українська Радянська Соціалістична Республіка
 СРСР
 Україна
Діяльністьмовознавець, українознавець, лексикограф
Галузьмовознавство, українська[1], українознавство[1], слов'янські мови[1], порівняльна лінгвістика[1], етимологія[1] і лексикологія[1]
Alma materФілологічний факультет Київського університету[d]
Науковий ступіньдоктор філологічних наук[d] (1965)
Науковий керівникБулаховський Леонід Арсенійович і Калинович Михайло Якович
Відомі учніСкляренко Віталій Григорович
Знання мовукраїнська[1] і російська[1]
ЗакладІнститут мовознавства імені О. О. Потебні Національної академії наук України
ЧленствоАкадемія наук СРСР і НАНУ
ПартіяКПРС
Нагороди
орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора медаль «За відвагу»

Олекса́ндр Са́вич Мельничу́к (12 липня 1921(19210712), с. Писарівка, тепер Кодимського району Одеської області — 19 березня 1997, Київ) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1965, професор з 1966, член-кореспондент АН СРСР з 1981, академік НАН України з 1985.

Чоловік української мовознавиці Віри Коломієць[2].

Життєпис

[ред. | ред. код]

У 1947 році закінчив Київський університет.

З 1950 року працював в Інституті мовознавства НАН України (з 1961 — завідувач відділу загального і слов'янського мовознавства).

Академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України (1971—1978), голова Комітету наукової термінології при Президії НАН України (1987—1992), відповідальний редактор журналу «Мовознавство» (1987—1993).

У 1990-х роках був членом редколегії журналу рос. «Известия Академии Наук СССР. Серия літератури и язика»[2].

Працював у мовних галузях загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Керував підготовкою фундаментального семитомного «Етимологічного словника української мови», створив школу українських етимологів.

Похований у м.Київ на Байковому кладовищі.

Науковий доробок

[ред. | ред. код]

За словами колег, Мельничук у своїх дослідженнях йшов шляхом узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з синхронічною україністикою, до етимологічних і загальнолінгвістичних, від загальнославістичних до загальноіндоєвропеїстичних.

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система.

Багато уваги вчений приділяв питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядав через призму її системності й дійшов таких висновків:

  1. Мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи.
  2. Якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує.
  3. Прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст.
  4. Причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм.
  5. Потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «… у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, а зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, переконаний у реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до ширших порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості всіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів дослідження віддаленої (міжродинної) спорідненості мов:

  1. Необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів.
  2. Встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних.
  3. Встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня.
  4. Встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них.
  5. Встановлення семантичних паралелей з урахуванням можливості істотного розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально простежив еволюцію речення в слов'янських мовах від найдавніших часів до наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Найважливіші праці

[ред. | ред. код]
  • «Розвиток структури слов'янського речення» (1966).
  • «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966).
  • «Поняття системи і структури мови» (1970).
  • «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979).
  • «Про мову Київського літопису XII століття» (1983).

Крім цього, Мельничук був співавтором і редактором праць:

  • «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966).
  • «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972).
  • «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983).
  • «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ а б Історія поневірянь незалежного дослідника. Архів оригіналу за 19 серпня 2016. Процитовано 8 листопада 2016.

Джерела

[ред. | ред. код]

У мережі

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мельничук_Олександр_Савич&oldid=37600935